Лютневі зустрічі CreativeMornings у всьому світі присвячені допитливості. Чи можна бути допитливим у дорослому віці? Куди приводить допитливість і чому важливо не припиняти експериментувати та втілювати свої навіть найбезглуздіші фантазії? Ми запитали про це в допитливого Андрія Пелюховського, співзасновника «Розумної кави» і винного бару Malevich.

Тема допитливості мені дуже близька. Це та рухлива сила, яка керує мною, принаймні до мого сьогоднішнього віку. Сподіваюся, що коли буду 85-річним дідусем, теж  збережу в собі цю допитливість.

Я з дитинства був дуже допитливим. І, мабуть, це завдяки тому, що моя мама дозволяла мені займатися всім, чим я захочу. Мама спочатку була вихователем у дитячому садку, потім вчителькою в школі. Тому в мене було дуже багато людей, на яких я міг експериментувати. Її учні то дивилися виставу мого лялькового театру, то брали участь в іграх і шоу, які я вигадував. І це дуже розвинуло в мені таку рису – бути в центрі різних рухів.

Удома в мене була хімічна лабораторія на балконі. Через це в нас були проблеми і з пожежниками, і з міліцією.

Сусідські хлопчаки, з якими я дружив, змушені були передплачувати мою газету, яку я малював на листочках у клітинку в кількох екземплярах. Пізніше я створив у дворі таке собі напіввоєнізоване групування, і всі мої друзі мали носити форму з погонами, отримувати значки, проходити певні ритуали посвячення. Тобто я ніколи не сумував. Мама не перешкоджала моїм захопленням доти, доки це не загрожувало життю людей навколо. Оглядаючись на свої дитячі роки, я розумію, що дуже важливо ніколи не втрачати бажання експериментувати, втілювати свої фантазії, навіть найбільш безглузді в житті.

Коли ви трішки старші, з’являються перешкоди, що заважають робити все, що хочеться. Але запевняю, що і в 34 роки теж можна залишатися допитливими. Бо щойно ми перетворюємося на таких істот, у яких все іде за планом, нам стає нудно. А нудна людина – страшна людина. Бо в неї накопичується деструктивна енергія. Це моя гіпотеза.

У школі в мене було дуже багато проблем із учителями та директором. Бо в них виникав дикий когнітивний дисонанс, коли вони бачили, як людина добре вчиться, вчасно все здає і на принтері випускає бюлетень, головна стаття якого має назву «Мастурбація – це добре чи погано». Тому між нами виникали конфлікти. Але я радий, що в мене залишилися такі яскраві спогади про ті часи.

У мій час можна було вступати в кілька інститутів, і я пройшов у чотири одразу. Було дуже складно обрати, але я зупинився на КПІ. Вчився на хіміка-технолога. Ні на секунду не пожалкував про свій вибір, бо цей інститут став одним із найяскравіших етапів у житті. Я мало що пам’ятаю з університетських часів, бо водночас із науковим пізнанням ми всі пізнавали життя у всіх його сенсах і проявах. З багатьма людьми, з якими я познайомився в інституті, ми і сьогодні спілкуємося та маємо спільні справи. Університет навчив мене спілкуватися з людьми і приймати їх із усіма недоліками та перевагами.

На другому курсі зі мною відбувалися дуже дивні речі: я захоплювався філософією і релігійними ідеями. Я відмовлявся здавати іспити в суботу, бо саме тоді освоював християнські догми і для мене було очевидно, що для Бога святим днем є саме субота, а не неділя. Викладачу з органічної хімії я заявив, що в суботу не зможу прийти на іспит і що для мене особисто слід вибрати інший час.

У той самий час я став вегетаріанцем. І досі ним є. Вегетаріанство — це, мабуть, єдиний проект, який я зміг продовжити так надовго.

В інституті я почав працювати і зрозумів, що таке свобода. Фінанси – це обов’язковий пункт свободи. Принаймні коли ви є частиною суспільства і не живете у печері.

Спочатку я водив автомобіль одного великого начальника. Водійські права я отримав іще в школі і дуже погано керував авто. У перший робочий день я відірвав у робочій машині бампер. І завдяки цьому ми з начальником дуже потоваришували. Одного разу на крутій тусовці олігархів і політиків я побачив чинного міністра закордонних справ. Я непогано знав англійську, бо в 5 років сестра подарувала мені російсько-англійський розмовник. Я з ним тоді ходив як із Євангеліє і відточував на всіх свою майстерність. Отже, на вечірці я підійшов до міністра і сказав, що хочу працювати в Міністерстві закордонних справ. Він не розгубився і перейшов на англійську мову, щоб зрозуміти серйозність моїх намірів. Ми поговорили хвилин 20, і він сказав, щоб наступного дня я прийшов поговорити з начальником прес-служби. Так я почав працювати в МЗС. Через два тижні я зрозумів, що ця рутина зовсім не для мене. Тому моя дипломатична кар’єра завершилася десь через місяць. Але я зовсім не жалкую, що зробив тоді цей крок.

Потім я працював рибним інспектором, ще був директором агробіржі. Коли мені це все набридло, я продав усі свої активи і нічого не робив. Далі вирішив, що буду журналістом. Я купив камеру і подумав, що зможу фотографувати і щось про це писати. Тоді я став оглядачем, а потім редактором у журналі DiPhoto, який на той час був єдиним чи одним із небагатьох журналів про фотографію. У нашій редакції можна було робити все. Якщо хтось мав ідею цікавого проекту, головний редактор дозволяв втілювати її в життя. Головне — щоб це було цікаво нам і читачам.

Відчуття свободи не відпускало мене на жодному з етапів життя і, мабуть, воно виховало в мені звичку сприймати кожну ситуацію як можливість. Коли ви чимось займаєтеся, не потрібно одразу ж думати про те, що у вас щось не вийде, що ту чи іншу справу зробити неможливо. Мені пощастило зсередини «прощупати» чимало різних сфер, і я зрозумів, що можливо все, ну майже все.

Мене завжди дуже захоплювали люди епохи Відродження — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Альбрехт Дюрер. Вони одночасно займалися всім на світі: писали, розвивали науку, подорожували, були математиками, дизайнерами одягу і інженерами-конструкторами. Із таких людей завжди беру приклад. І я знав, що теж маю бути таким. Але капіталістичний світ диктує певні правила: потрібно десь заробити гроші, щоб це зробити, треба приділити тій чи іншій справі якийсь час. Поки ви заробляєте гроші, у вас не залишається часу, аби займатися тим, чим ви хотіли б займатися. І от вам безвихідна ситуація. Мені вдавалося займатися багато чим і водночас не бути без грошей. Досі, крім роботи на будівництві у студентські роки, мені не доводилося робити те, що б суперечило моїй внутрішній волі. Коли я працював, то не думав, коли нарешті ця робота завершиться. А саме з такими думками багато людей ходять на роботу, і це дуже сумно. Вони накопичують деструктивну енергію і добровільно душать самі себе.

Я довчився до четвертого курсу і тільки заради мами. Бо на другому я вирішив, що інститут — абсолютно марна трата часу. Я не розумів, навіщо люди взагалі ходять на ці пари і вивчають у хімічній лабораторії якісь процеси, які ніхто давно не використовує в реальному житті. Я не соромився протестувати проти всього цього.

Сьогодні в нас є безмежні можливості сидіти вдома і вивчати онлайн те, що нам подобається. Використовуйте їх! Не витрачайте ваш час на якісь інституції, які зараз нікому не потрібні.

Мене ні разу не попросили показати свій диплом і не запитували, що я закінчив. Це нікому не було потрібне. Мене просили виконати якесь завдання, потім його аналізували і приймали рішення, чи співпрацювати зі мною надалі.

Після роботи в журналі я зрозумів, що не хочу працювати в якійсь інституції чи організації. Я хочу бути таким собі фланером — робити те, що подобається, і за це отримувати гроші. Я почав освоювати веб-дизайн, більше пізнавати свою камеру.  Я фотографував, знімав відео, а у вільний час верстав лукбуки дизайнерам одягу, робив афіші, прості сайти. У мене завжди були гроші, щоб подорожувати і займатися іншими речами, які приносять мені задоволення. І в якийсь момент я зрозумів, що назбирав достатньо грошей і потрібно щось із ними робити. Моя допитливість підкинула мені ідею: а що якщо спробувати себе в ролі підприємця.

Випадково я повчився в Ньою-Йоркській Академії Кіномистецтва. Одного разу я зустрів свою подругу. Вона розповіла, що їде вчитися до Нью-Йорка і запропонувала поїхати з нею. Я ніколи не чув про цю кіноакадемію, але в той момент саме захоплювався фотографією і відеозйомкою. У квартирі, яку знімав, я зробив фотогалерею. Для фотовиставок обладнав одну кімнату, а в другій жив сам. Тому погодився на пропозицію і в результаті я поїхав вчитися в кіноакадемію, а та дівчина – ні.

Нью-Йорк має відвідати кожен, бо він дуже змінює світогляд. Цілий місяць у мене було враження, що я на іншій планеті і мені все це сниться.  Я отримав багато емоцій, знань і нових знайомств. Коли повернувся, то подумав, що буду знімати кіно. Я намагався писати сценарій, але не виходило, бракувало життєвих ситуацій, які лягли б в основу повноцінного сценарію.

Аби назбирати таких історій і спробувати себе в ролі підприємця,  ми з моїм другом придумали концепт маленької кав’ярні. Ми орендували міні-кіоск площею 1,5 на 1,5 м на Контрактовій площі. Якщо ви хоча б раз були в тому районі, то маєте знати, що дуже різні історії там трапляються щодня. Фільм я так і не зняв, але історій назбирав.

Я не хотів, щоб це була просто кав’ярня, які стояли на кожному кроці. Оскільки я завжди займався наукою та експериментами в різних сферах, мені спала на думку назва «Розумна кава». Ми запропонували нашим відвідувачам таку активність — поки їм роблять каву, вони можуть відповісти на певне запитання. Якщо відповідають правильно, отримують знижку на свою каву. Людям сподобалося, і ми дуже швидко заробили достатньо грошей, щоб відкрити повноцінне кафе на вулиці Володимирській. Там уже було де посидіти. Записочки із запитаннями ми зберегли, але додавали постійно щось нове. І продовжуємо це робити.

Потім відкрили винний бар Malevich. Зараз працюємо над великим закладом, де можна буде не тільки поїсти і попити. Дуже важливим там буде контент, по який, сподіваюсь, люди будуть туди приходити.

Допитливість привела мене у підприємництво. Це дуже крута школа особистісного росту. Бо тут багато дуже різноманітних челенджів, і якщо ви хочете, щоб бренд приносив якийсь прибуток, потрібно відрізнятися від інших. Важливо, щоб ці відмінності були не видумані чи висмоктані з пальця, а щоб вони відповідали вашій натурі і йшли зсередини. Тільки тоді це цінуватимуть люди.

У нашій країні багато можливостей, і можна круто їх використовувати. Багато бізнес-тренерів, які приїжджали до нас, казали, що в Україні нескладно зробити бізнес — просто покращити те, що вже роблять інші. І це стосується будь-якої галузі. Єдине — не потрібно боятися! Коли кожен буде займатися улюбленою справою, наше майбутнє неодмінно буде щасливим і світлим.

Підготувала: Олеся Скорик.